Священного Передання

в християнстві реліг. встановлення і приписи, що розглядаються поряд зі Святим письмом як "божественне одкровення", першоджерело віровчення. С. п. Містить произв. , Нібито висхідні до Христа або апостолам, що не увійшли в Свящ. писання, а передані ними усно і лише згодом записані. В С. п. Входять "Правила апостольські", "Символи віри", а також вчення отців церкви, рішення церк. соборів. Католицизм включає в його склад рішення пап (в 1870 Пій iX на 1-му Ватиканському соборі заявив: "Переказ - це я!"), Православ'я відносить до С. п. Значно менше церк. мат-лов. Протестантизм не визнає С. п. "Божественним одкровенням". На 2-му Ватиканському соборі (1962-65) в пошуках шляхів зближення всіх христ. церков ставилося питання про С. п. - про його обсязі і про його значення як першоджерела віровчення. Однак у прийнятій собором догматичний. конституції ( "Dei verbum") принципових змін в канонич. віровчення не було внесено. Значення С. п. Для церкви в тому, що воно дозволяє їй санкціонувати диктуються мінливими іст. умовами практич. заходи і рішення, к-які, виходячи з одного Свящ. писання, обгрунтувати неможливо. Роль, аналогічну С. п., Грають: в іудаїзмі Талмуд, в ісламі Сунна.

Радянська історична енциклопедія. - М.: Радянська енциклопедія. Під ред. Е. М. Жукова.1973-1982.